Недосвідчений привид

Цю розповідь шанованого мною Герберта Уелса я переклав ще в далекому 1997 році. Проте, зошит з перекладом весь цей час тихесенько лежав у шафі. І от, нещодавно я пригадав про нього. Так що, цей переклад можна вважати моєю студентською роботою. Бажаю приємного читання…

Те, як все було, коли Клейтон розповів нам своє останнє оповідання, виринає дуже яскраво із моєї пам’яті. Он там він сидів майже весь час: в кутку автентичного дивану часів Єлизавети біля чималенького палаючого каміну, а Сендерсон сидів поряд із ним і палив довгу глиняну люльку, таку, які зазвичай роблять в Броузлі, на якій було викарбовано його ім’я. Крім них там був Еванс та Уиш, цей диво-актор, який поміж тим був скромною людиною. Ми всі прийшли до клубу “Русалка” з ранку цієї суботи, окрім Клейтона, що провів тут ніч ­- що й дало йому привід для оповіді. Поки було видно, ми грали в гольф, потім пообідали, і перебували в тому настрої спокійної доброзичливості, коли чоловіки можуть стерпіти якусь оповіданку. На початку клейтоновської розповіді ми, ясна річ, вважали, що він бреше. Може він і насправді брехав — це читач дуже швидко зрозуміє, як зрозумів це і я. Щоправда, почав він з таким виглядом, ніби це було оповідання про щось, що трапилось насправді, але ми подумали, що це була тільки невиліковна хитрість цього чоловіка.

-         Слухайте-но, — зауважив він після довгого споглядання снопу іскор, що здійнялися від колоди, по якій вдарив Сендерсон, — ви знаєте, що цієї ночі я був тут сам?

-         Окрім служниць, — сказав Уиш.

-         Які сплять у іншому крилі, — відповів Клейтон. — Так. Гаразд… — Він затягнувся сигарою на якусь мить, немов вагався і тому почувався непевно. Затим він промовив досить тихо: — Я спіймав привида!

-         Спіймав привида, так? — запитав Сендерсон. — Де ж він?

А Еванс, який надзвичайно захоплювався Клейтоном і нещодавно повернувся із Америки, де пробув чотири тижні, скрикнув:

-         Піймали привида, так, Клейтоне? Який я радий! Розкажіть нам усе про це зараз же.

Клейтон відповів, що зробить це за хвилину, й попросив його зачинити двері.

Він звернувся до мене, виправдовуючись:

-         Зрозуміло, тут не підслуховують, але ми ж не бажаємо зіпсувати настрій нашій чудовій прислузі якимись чутками про привидів, що тут мешкають. Тут забагато тіні та дубових панелей, щоб жартувати з цим. А це, розумієте, не був звичайний собі привид. Я вважаю, що він навряд чи повернеться… колись.

-         То ви хочете сказати, що ви не спіймали його? — запитав Сендерсон.

-         Мені забракло відваги, — сказав Клейтон.

 

Сендерсон мовив, що це дивує його.

 

Ми розсміялися, а Клейтон мав ображений вигляд. — Я розумію, — сказав він, ледь посміхнувшись, — але річ у тім, що це дійсно був привид, і я впевнений у цьому так само, як впевнений що зараз промовляю до вас. Я не шуткую. Я кажу, що кажу.

 

Сендерсон глибоко затягнувся своєю люлькою, дивлячись одним оком, у якому відбивався вогонь, на Клейтона, затим випустив тонкий струмінь диму, красномовніший за будь які слова.

 

Клейтон проігнорував цей коментар. — Це найдивовижніша річ, що траплялася в моєму житті. Знаєте, я раніше ніколи не вірив у привиди або щось подібне, ніколи; але потім, розумієте, я заганяю одного в кут і все в моїх руках.

 

Він замислився ще глибше, дістав і почав розпалювати другу сигару з невеликим кумедним удаваним зусиллям.

 

-         Розмовляли з ним? — запитав Уиш.

-         На відстані, десь з годину.

-         Балакучий? — сказав я, приєднуючись до гурту скептиків.

-         Бідолаха потрапив у біду, — сказав Клейтон з ледь помітним докором, схиливши кінчик сигари.

-         Ридав? — запитав хтось.

 

Клейтон тяжко, по-справжньому, зітхнув, пригадуючи.

-         Боже правий! — сказав він, — так, — а потім, — бідний хлопець! Так.

-         Де ви його застукали? — запитав Еванс своєю найкращою американською вимовою.

-         Я ніколи не уявляв собі, — сказав Клейтон, не звертаючи на нього уваги, яким жалюгідним створінням може бути привид, — і він знову забув про нас на деякий час, поки розшукував у кишені сірники, запалював одного та розпалював свою сигару.

-         Я скористався перевагою, — промовив він нарешті.

 

Та й жоден з нас нікуди не поспішав.

 

-         Характер, — сказав він, — залишається все тим же характером, не зважаючи на те, що його позбавили тіла. Про це ми дуже часто забуваємо. Люди з певною силою або зі стійкими намірами можуть мати й привидів з певною силою та стійкими намірами. Ті привиди, що з’являються найчастіше, мають мати такий само вузький світогляд як маніяк, та бути такими ж спертими як воли, щоб повертатися знову й знову. Ця бідолашна істота не була такою.

 

Раптом він підвів очі й подивився на нас дещо підозріливо й обвів поглядом кімнату.

 

-         Я кажу це, сказав він, з усією доброзичливістю, але ж це очевидна правда в цьому разі. Навіть з першого погляду мені спало на думку, що він слабкий.

 

Він ставив розділові знаки за допомогою своєї сигари.

 

-         Я наштовхнувся на нього знаєте, там, у довгому коридорі. Він був попереду, спиною до мене, отже, я побачив його першим. Я одразу зрозумів, що це був привид. Він був прозорий ті білястий, крізь його груди я ясно бачив мигтіння маленького віконечка в кінці коридору. І не тільки будова його тіла, а й його поведінка вразили мене своєю слабкістю. Він мав такий вигляд, знаєте, немов у нього не було ані найменшого уявлення щодо свого призначення. Одна рука була на панелі, а іншою він затулив рота. Ось так!

-         Якої статури було воно? — запитав Сендерсон.

-         Хирлявий. Знаєте, з такою шиєю, як звичайно у молодих чоловіків — з двома жолобами нанизу тут і ось тут — ось так! Маленька, поганенька голова з жалюгідним волоссям та досить нікчемними вухами. Плечі погані, вужчі за стегна, опущений комір, короткий жакет з крамниці готового одягу, штани мішкуваті, зношені на п’ятах. Ось таке враження він на мене справив. Я піднявся сходами дуже тихо. Я не ніс з собою ніякого світла, — ви ж знаєте, свічки є внизу сходів і ось там ця лампа, — і я був взутий у свої пантофлі, й побачив його, коли підійшов. Я зупинився, як занімілий, щоб обдурити його. Не боявся, анітрохи. Я гадаю, що у більшості таких випадків ніхто й ніколи не боїться і не хвилюється так, як звичайно уявляють. Я був здивований та зацікавлений. Я подумав: «Господи! Ось тобі й привид! А я й на мить не міг би повірити у привиди двадцять з п’ятьма літ».

-         Гм. — буркнув Уиш.

-         Гадаю, я ще не дійшов до майданчику на сходах за мить, коли він дізнався, що я тут. Він раптово повернувся до мене, і я побачив обличчя незрілого молодика: слабенький ніс, жалюгідні маленькі вуса, слабке підборіддя. Так ми стояли деякий час — він дивився через плече на мене — й роздивлялись одне одного. Потім він здавалося б пригадав своє вище призначення. Він розвернувся, зосередився, надав обличчю відповідного виразу, здійняв угору руки, розгорнув їх так, як повинен зробити привид, і рушив на мене. Коли він це робив, його маленька щелепа відкрилася й він випустив слабкий довгий звук “У-гу-гу”. Ні, він не був ані краплини жахливим. А я якраз попоїв. Я випив пляшку шампанського, та ще, тому що був один, дві чи три, а може, й чотири або п’ять чарок віскі, отже, я був непорушний немов скеля і наляканий не більше, ніж якби на мене напала жаба. Я сказав: “У-гу-гу. Дурниці. Ти не належиш до цього місця. Що ти тут робиш?”

-         Я бачив, як він здригнувся. “У-гу-гу” сказав він знов. “У-гу-гу, щоб тебе розірвало! Ти член клубу?” — сказав я, й тільки для того, щоб показати, що мені все це байдуже, я пройшов крізь його плече й почав запалювати свою свічку. “Ти є членом клубу?” — повторив я, дивлячись на нього боковим зором.

 

Він трохи пересунувся, так, щоб не чіпати мене і, очевидячки, занепав духом. “Ні”, мовив він у відповідь на мій наполегливий питальний погляд. “Я не член клубу, я привид”. “Гаразд, але це не дає тобі допуску в клуб “Русалка”. Можливо, ти хочеш кого-небудь побачити, абощо?”

 

І роблячи це якомога більш врівноважено з остраху, що він сприйме легковажність випитого віскі за відчай страху, запалив свічку. Я повернувся до нього, тримаючи її. “Що ти тут робиш?” — спитав я.

Він опустив руки, припинив своє угукання й стояв збентежений та незграбний, привид слабкого, безглуздого, безцільного молодика. “Я з’являюсь” — сказав він.

“Ти не зобов’язаний це робити” — сказав я тихо. “Я ж привид”, — сказав він, немов захищаючись. “Воно то може й так, але ти не зобов’язаний з’являтись саме тут. Це порядний приватний клуб, люди часто зупиняються тут з няньками й дітьми, і якщо ти будеш тут так необачно блукати, якась маленька кузька може зі страху й з глузду з’їхати. Мабуть, ти й не думав про це?”

“Ні, сер”, — сказав він, — “не думав”. “А треба було б. Ти ж не маєш ніяких претензій на це місце, чи не так? Чи не було тебе тут вбито, або щось у цьому сенсі?”

“Зовсім ні, сер, але я подумав, що він старий, та й дубові панелі…” “Цього не достатньо для вибачення” — подивився я на нього непохитно. “Твоя поява тут це помилка”, — мовив я тоном дружньої зверхності. Я удав, ніби хочу подивитися, чи маю при собі сірники, а потім поглянув на нього щиро й порадив: “На твоєму місці я б не став чекати на спів півня, а хутко зник би.” Він мав збентежений вигляд. “Річ у тім, сер…” — почав він. “Я б зник”, — сказав я, переконуючи його. “Річ у тім, сер, що я чомусь не можу”. “Не можеш?”

“Ні, сер. Я щось забув. Я тиняюсь тут з минулої півночі, ховаючись по шафах в порожніх спальнях або ще де-небудь. Я розхвильований. Я ще ніколи ніде не з’являвся, й здається, це заважає мені”.

“Заважає?”

“Так, сер. Я намагався зробити це декілька разів, але нічого не вийшло. Якась дрібничка вислизнула, й тепер я не можу повернутися.”

Від цього, знаєте, я навіть зніяковів. Він дивився на мене так жалюгідно, що я вже нізащо не міг продовжувати в тому ж задерикуватому тоні, до я кого так звик. “Дивно”, — сказав я, і коли я говорив це, мені здалося, що нанизу хтось ходить. “Ходімо в мою кімнату, там ти зможеш розповісти все докладніше”, — сказав я. Я, звичайно, нічого не зрозумів, ще й спробував взято його за руку. Але з тим же успіхом можна намагатися ухопити клуб диму. Здається, я забув номер своєї кімнати, бо пам’ятаю, що ми заглядали до кількох спалень — добре, що я був єдиною живою людиною в цьому крилі, — доки я врешті, побачив свої речі. «Ось ми й прийшли», — сказав я, й сів у крісло, — «сідай і розповідай усе. Здається мені, що ти потрапив у халепу, старий!».

Отже, він сказав, що не буде сідати, а віддасть перевагу тому, щоб літати вгору-вниз по кімнаті, якщо я не буду проти. Так він і зробив, а за деякий час ми вже поринули в глибоку й серйозну розмову. Незабаром, знаєте, віскі  з содовою почав випаровуватися з моєї голови і я почав потроху усвідомлювати, що ця таємнича справа, в яку я потрапив, міцніша за будь-який міцний ром. Він був переді мною – напівпрозорий, як і належить бути справжньому фантому, та безшумний, якщо не зважати на ту примару голосу – ширяючий туди-сюди у цій чудовій, чистій, прибраній вощеним ситцем старій опочивальні. Ви могли б побачити крізь нього блиск мідних свічників, латунні вогники камінних грат, кути обрамлених гравюр що висіли на стіні, але він був переді мною, і розповідав мені все про своє нещасне і коротке життя, яке нещодавно увірвалось на землі. В нього було, знаєте, не зовсім щире обличчя, але, перебуваючи прозорим, йому, зрозуміло. Нічого не залишалося, як розповідати правду.

 

-         Он як? – мовив Уиш, раптом виструнчившись на стільці.

-         Що? – запитав у нього Клейтон.

-         Перебуваючи прозорим – нічого не залишалося, як розповідати правду – я не розумію цього, — сказав Уиш.

-         Та й я не розумію, — сказав Клейтон з незрівнянною впевненістю. – Але так воно і є, можу вас запевнити. Я не думаю, що він хоч на йоту згрішив проти святої істини. Він розповів мені, як його було вбито – він зайшов у якийсь лондонський підвал зі свічкою, щоб подивитись, де витікає газ, — і відрекомендувався як старший викладач англійської у лондонській приватній школі на момент, коли сталося це звільнення.

-         Бідолаха – сказав я.

-         Та й я б так подумав, і, що більше він розповідав, то більше я переконувався у цьому. Він був переді мною, непотрібний за життя, та непотрібний і поза нього. Він розповідав про свого батька та матір, шкільного вчителя, та потроху про усіх, хто хоч що-небудь важив у його житті. Ніхто з них не розумів цього належним чином – надто чутливого та надто нервового, казав він. Гадаю, за життя  у нього ніколи не було справжнього друга, він ні в чому не досягав успіху. Ухилявся від розваг, провалював екзамени. «Так буває інколи з різними людьми», — казав він. «Кожного разу, коли я потрапляв до екзаменаційної кімнати або ж ще куди-небудь, здавалося, що все вилітало з голови. Був зарученим, гадаю, з такою самою надчутливою особою, коли ця необачність з газом закінчила всі його пригоди. «І де ти зараз?» — запитав я. «Чи не в …?»

 

Він не знав нічого про це напевне. Враження, якими він поділився зі мною, були схожі на невиразний, проміжний стан, особливий резервуар для душ, які вже не існують настільки, що не здатні на будь що – чи то гріх, чи чесноту. Я не знаю. Він був надто самозакоханий та неспостережливий, щоб я міг добре уявити з його розповіді це місце, країну там, у Потойбіччі. Де б він не був, здається, він попав до групи споріднених духів: привидів слабких молодиків з кокні, що знали одне одного по іменам, і серед них, зрозуміло, велося багато балачок про те, що треба «з’являтися» й тому подібних. Так – з’являтися! Здавалося. Вони вважали «з’явлення» величезною пригодою, й більшість з них ніколи не наважувалась це робити. І ось з таки запалом він прийшов сюди.

 

-         Але ж дійсно! – мовив Уиш до вогню.

-         В усякому разі, так він мені розповів, — додав Клейтон стримано.

Звичайно, я можу бути не дуже критичним, але це був стан речей, що він собі уявив. Він все літав по кімнаті вгору-вниз, і розповідав своїм слабким голосом про себе нещасного, і жодного чіткого та зрозумілого твердження не було в його розповіді з початку і до кінця. Він був ще худіший і дурніший ніж тоді, як був справжній та живий. Та в такому випадку, розумієте, його б не було в моїй спальні, якби він все-таки був живий. Я б викинув його звідти.

 

-         Авжеж, — мовив Еванс, — трапляються бідолашні смертні як цей.

-         Та існує вірогідність, що з них теж будуть привиди, врешті, як і з нас, — припустив я.

-         Що додавало йому, так би мовити, переваги, так це те, що він, здавалося, дійсно зрозумів що він собою являє. Невдале з’явлення страшенно пригнічувало його. Йому розказали, що це буде «жарт», він прийшов сюди, сподіваючись, що це і буде «жарт», і ось вам, будь ласка, – нічого, окрім чергової поразки, що додалася до його репутації. Він проголосив себе повним й абсолютним невдахою. Він сказав, і я цілком вірю в це, що він ніколи в житті не робив нічого такого, щоб кінець кінцем не зіпсував, й що через весь безкрай вічності ніколи такого не зробить. Можливо, якби йому співчували… Тут він зробив паузу і зупинився, вивчаючи мене. Він відзначив, і це досить дивно, як на мене, що ніхто, жодна істота ніколи не виявляла до нього й краплинки співчуття, як я зараз. Я відразу зрозумів, чого він хотів, і вирішив перешкодити йому. Може, я жорстока людина, але роль Єдиного Справжнього Товариша, отримувача довір’я однієї з цих егоїстичних слабких істот, привидів або людей, вже поза можливостями мого терпіння. Я жваво піднявся. «Не треба роздумувати над цими речами надто багато», — сказав я. «Все, що тобі треба зробити, це вибратися звідси – із цієї халепи. Збери себе докупи і спробуй». «Я не можу», — сказав він. «Спробуй», — сказав я, і , отже, він таки спробував.

-         Спробував! – мовив Сендерсон, — як?

-         Паси, — відповів Клейтон

-         Паси?

-         Складні серії жестів і пасів руками. Так він прийшов сюди, й так само йому треба було піти звідси. Господи! Ох я заняття було в мене!

-         Але як могла будь яка серія пасів… — почав я.

-         Любий чоловіче, — звернувся до мене Клейтон, наголошуючи на деяких словах, — ви хочете щоб усе було ясно і зрозуміло. Я не знаю, як. Усе, що я знаю, це те ж, що і ви – що він це знав, принаймні, хоч трохи. Через деякий, досить моторошний, проміжок часу, розумієте, він зробив усе правильно й раптово щез.

-         Чи ви, — запитав Сендерсон повільно, — запам’ятали паси?

-         Так, — відповів Клейтон, і, здавалося, трохи поміркував. Це було надзвичайно дивним. Ось ми вдвох – я і цей худий та невиразний привид, у цій безмовній кімнаті, у цьому безмовному, порожньому заїжджому дворі, у цьому мовчазному містечку, в ніч з п’ятниці на суботу. Ані звуку, окрім наших голосів та слабкого постукування, що він робив, гойдаючись. Горіли тільки дві свічки – та, що завжди була тут, та ще одна на туалетному столику, ось і все – інколи якась із них спалахувала довгим, тонким, здивованим полум’ям кудись у простір. Та ще й відбувалися дивні речі. «Не можу», — сказав він, — «я ніколи не…», і раптом сів на маленький стілець біля ліжка в ногах, й почав ридати й схлипувати. Боже! Якою ж змученою та запхиканою істотою він здавався! «Візьми себе в руки», — сказав я і спробував поплескати його по спині, та моя… моя збентежена рука пройшла крізь нього! Цього разу, знаєте, я вже був не такий… масивний, як на сходах. Я вже цілком усвідомив всю дивність цього. Пам’ятаю, як я відсмикнув, здригнувшись, руку від нього назад, і відійшов до туалетного столику. «Візьми себе в руки», — повторив я, — «і спробуй». І, щоб підбадьорити його, я також почав робити паси.

-         Що» — викликнув Сендерсон, — паси?

-         Так, паси.

-         Але… — сказав я, схвильований думкою, яка, проте, уникала мене десь у просторі.

-         Це вже цікаво, — мовив Сендерсон, вичищаючи пальцем люльку. – То ви маєте не увазі, що цей ваш привид зробив…

-          Зробив все, щоб тільки порушити весь цей, і так вже зруйнований бар’єр? Так.

-         Ні, не зробив, — сказав Уиш, — він не міг, бо ви б також відправились туди.

-         Саме так, — сказав я, все ще намагаючись втілити свою думку в слова.

-         Так, саме так, — сказав Клейтон, замислено дивлячись у вогонь.

Деяку мить у кімнаті панувала тиша.

-         І все ж таки, йому вдалося зробити це? – запитав Сендерсон.

-         Так, вдалося. Мені довелося добряче таки його підтримати, але все ж нарешті він зробив це, і якось раптово. Він вже впав у відчай, у нас навіть трапилася сцена, й затим він несподівано піднявся й попрохав мене виконати усі паси повільно. «Я вірю», — сказав він, «що якщо я зможу дивитися зі сторони, я відразу побачу, що не так» І він побачив. «Я знаю», — сказав він. «Що ти знаєш?» — запитав я. «Я знаю», — повторив він. Потім він сказав, якось роздратовано, — «я не можу зробити це, коли ви дивитесь на мене. Я правді не можу. І весь цей час це частково заважало. Я настільки знервований, що ви виводите мене з рівноваги». Авжеж, ми трохи посперечалися. Зрозуміло, мені кортіло подивитись, але він був впертий як віл, і раптом мене охопила така собача втома – він мене зовсім вимотав. «Добре», — сказав я. «Я не буду дивитись на тебе», — і повернувся обличчям до дзеркала, що висить на гардеробі біля ліжка. Він почав дуже швидко. Я спробував був слідкувати за ним у люстро, щоб побачити, у чому саме була заковика. Руками й долонями він описував коло за колом – ось так і ось так, а потім енергійно дійшов до останнього жесту, — знаєте, стоїш рівно з розведеними в сторони руками, — розумієте, так він стояв. А потім – ні! Не стояв! Його не було! Я підскочив від люстра до нього. Я був сам на сам з блимаючими свічками та запамороченим розумом. Що трапилось? І чи трапилось що-небудь? Може, мені все це наснилося? … А потім, з безглуздим тоном завершеності, годинник на сходах вирішив, що був якраз слушний момент, щоб відбити першу годину. Ось так – Динг! Я був серйозний та тверезий немов скло, а усе моє шампанське та віскі вилетіло в безкрайній спокій. Я почувався якось підозріло, знаєте, — збентежено підозріло! Підозріло! Святий Боже!

 

На якусь мить він звернув увагу на попіл на сигарі.

-         Ось і усе, що трапилось, — мовив він.

-         А ви потім лягли спати? – запитав Еванс.

-         А що ще можна було робити?

Я заглянув у очі Уиша. Нам кортіло поглузувати, але було щось таке, може, у Клейтоновому голосі та манері говорити, що заважало нашому бажанню.

 

-         А як щодо цих пасів? –запитав Сендерсон.

-         Я впевнений, що міг би повторити їх зараз.

-         О! – сказав Сендерсон, діставши складаного ножа й почавши виколупувати ним залишки недопаленого тютюну з своєї глиняної люльки.

-         Чому б вас не зробити їх зараз? – запитав Сендерсон, з клацанням склавши ножа.

-         Якраз це я й збирався зробити, — сказав Клейтон.

-         Вони не спрацюють, — сказав Еванс.

-         Якщо вони спрацюють… — спробував був натякнути я.

-         Знаєте, як на мене, то не треба цього робити, — мовив Уиш, витягнувши обидві ноги.

-         Чому? – запитав Еванс.

-         Як на мене, не треба цього робити, — повторив Уиш.

-         Але ж він навряд чи запам’ятав їх вірно, — мовив Сендерсон, набиваючи аж занадто багато тютюну в люльку.

-         І все ж  таки, не треба йому це робити, — сказав Уиш.

Ми засперечались з Уишем. Він сказав, що для Клейтона ці жести були немов передражнювання серйозної справи.

-         Але ж ви не вірите…? – запитав я.

Уиш глянув на Клейтона, що пильно дивився у вогонь, зважуючи собі щось у розумі.

-         Так, я вірю, у всякому разі, більше ніж наполовину, — мовив Уиш.

-          Клейтоне, — сказав я, — ви добре тут нам брехали. Взагалі, цілком добре. Але це зникнення… якесь воно переконливе. Зізнайтеся, що це все вигадка й побрехеньки.

Він піднявся, не звертаючи на мене уваги, вийшов на середину килима, що лежав перед каміном й повернувся обличчям до мене. Якусь мить він замислено розглядав свої ноги, а решту часу його очі пильно дивились на протилежну стіну. Він повільно підняв руки на рівень очей, і так почав…

Треба зазначити, що Сендерсон був членом масонської ложі Чотирьох Королів, що віддано і вправно присвятила себе вивченню й роз’ясненню усіх минулих і сучасних таємниць масонства, і серед студентів цієї ложі Сендерсон, у будь якому разі, далеко не останній. Він слідкував за рухами Клейтона з особливою цікавістю, і в очах у нього відблискував вогонь з каміну.

-         Непогано, — сказав він, коли рухи було закінчено. – Знаєте, дійсно, ви, Клейтоне, складаєте все це разом у найдивовижніший спосіб. Але бракує однієї малесенької подробиці.

-         Я знаю, — відповів Клейтон, — гадаю, що можу сказати, якої.

-         Отже?

-         Цієї, — сказав Клейтон, покрутив скорченими  руками, а затим зробив щось на зразок колючого удару.

-         Так.

-         Це, знаєте, якраз те, що не виходило в нього, — сказав Клейтон. – Але звідки ви…?

-         Більшу частину усього цього, й особливо, як ви винайшли це, я зовсім не розумію, — відповів Сендерсон, — але цю фазу – так.

Він розмірковував.

-         Це серії жестів, пов’язаних з відомою галуззю езотеричного масонства. Можливо, ви знаєте. Бо… як ще?

Він ще трохи поміркував.

-         Я не бачу нічого шкідливого для вас у тому, щоб розкрити вам правильний рух. Зрештою, якщо це вам відомо, то воно вам відомо, якщо ні, так ні.

-         Мені нічого невідомо, — відповів Клейтон, — крім того, що той бідолаха зробив цієї ночі.

-         Гаразд, так тому і бути, — сказав Сендерсон, й обережно поклав свою довгу люльку на полицю над каміном. Потім дуже швидко прожестикулював руками.

-         Так? – запитав Клейтон, повторюючи.

-         Так, — відповів Сендерсон, і знову взяв до рук свою люльку.

-         Отже, зараз я можу виконати все це належним чином, — сказав Клейтон.

Він встав попереду вже згасаючого вогню й посміхнувся до нас усіх. Але я гадаю, що його посмішка була дещо нерішучою.

-         Якщо я почну… — почав він.

-         Я б не починав, — перервав його Уиш.

-         Все гаразд! – сказав Еванс. – Справа цілком безпечна. Ви ж не вважаєте, що всі ці дурниці можуть вирвати звідси Клейтона до світу тіней. Тільки не це! Можете спробувати, Клейтоне, але наскільки це стосується мене, то тільки до того місця, коли ваші руки звисають донизу у зап’ястках.

-         Я не вірю в це, — сказав Уиш, піднявся й поклав руку на плече Клейтонові. – Ви мене якось наполовину переконали, і я не хочу бачити, як ви будете все це робити.

-         Господи! – сказав я, — Невже Уиш злякався!

-         Так, — відповів Уиш зі справжньою або чудово удаваною напруженістю.

-         Я гадаю, якщо він зробить усі ці рухи належним чином, він піде туди.

-         Він не зробить нічого такого, — вигукнув я. – Існую тільки один спосіб для людини піти з цього світу, й Клейтону до цього ще з тридцять років. Крім того… Та ще й такий привид! Невже ви вважаєте…?

Уиш своїми рухами перервав мене. Він відійшов від крісел у яких ми сиділи й зупинився біля столу.

-         Клейтоне, — сказав він, — ви дурень.

Клейтон з гумором у очах посміхнувся до нього.

-         Уиш, — сказав він – має рацію, а ви всі помиляєтесь. Я піду туди. Я досягну кінця цих пасів, й коли останній змах прошелестить у повітрі, Раз! – і цей килим буде вільний, кімната порожня й здивована, а порядно вдягнений джентльмен у 50 стоунів вагою уломиться в світ тіней. Я впевнений. І ви теж будете впевнені. Я ухилюсь від подальшої суперечки. То ж давайте спробуємо.

-         Ні, — сказав Уиш, зробив крок і зупинився, а Клейтон знову підняв руки догори щоб повторити спіритичні паси.

На цей час, знаєте, усі ми біли напружені, значною мірою, через поведінку Уиша. Усі ми сиділи, дивлячись на Клейтона, принаймні, я, з дещо важким, натягнутим почуттям, немов з потилиці до середини стегон моє тіло стало немов із сталі. А Клейтон, з незворушно спокійною серйозністю, нахилявся, гойдався й махав руками й долонями перед нами. В міру наближення до кінця відчувалась усе більш зростаюча напруга, відчувалась аж до дрижання зубів. Останній жест, як я уже сказав, це був розмах руками, що залишались широко відкритими, з піднятим обличчям. Коли він нарешті дійшов до цього останнього жесту, мені навіть забракло повітря. Це було безглуздо, я розумію, але ви ж знаєте почуття, коли розповідають щось про привидів. Це було якраз після вечері, у загадковому, старовинному й похмурому будинку. Кінець-кінцем, чи щось у нього вийде…?

Ось він застиг на одну величезну мить, з відкритими руками й піднятим обличчям, переконаним і просвітленим, у яскравому світлі лампи, що висіла над ним. Ми зупинились у цій миті, неначе це було сторіччя, а потім із усіх нас вийшло щось схоже на полегшене зітхання наполовину з заспокоєнням:

-         Ні!

Бо ж ніде він не дівся, принаймні, на погляд. Все це були нісенітниці. Він розповів нам якусь вигадку й довів її майже до переконання, от і усе!… І саме в цю мить Клейтонове обличчя перемінилось.

Воно таки перемінилось. Воно змінилось так, як змінюється освітлений будинок, коли його вогні раптово гаснуть. Його очі раптом застигли, посмішка немов примерзла до губ, і він нерухомо стояв. Він стояв, ледь помітно гойдаючись.

Ця мить також була довжиною у вічність. А потім, знаєте, стільці почали скрипіти, щось впало, і ми всі якось незрозуміло почали рухатись. Його коліна раптом підігнулись, і він почав падати наперед, але Еванс встиг підхопити його.

Це приголомшило нас. Десь із хвилину, я гадаю, жоден не сказав нічого зв’язного. Ми вірили й не вірили… Я отямився після цього заплутаного приголомшення, стоячи навколішки біля нього, його жакет та сорочка були широко розкриті, а Сендерсова долоня лежала там, де має бути серце…

Отже – простий факт перед нами міг почекати на те, щоб ми його зрозуміли, нам не було куди поспішати, щоб збагнути його. Він лежав там десь із годину, він лежить упоперек моєї пам’яті, все такий же чорний та дивовижний, і дотепер. Клейтон справді перейшов у світ, що лежить так далеко і у той же час, так близько від нашого, і пішов він туди єдиним шляхом, що ним може піти туди смертна людина. І немає ніякого значення, чи він дійсно пішов туди за допомогою чаклунства цього бідолахи привида, чи з ним стався апоплексичний удар посеред цієї вигаданої розповіді, як нас запевняв слідчий із особливих справ, це не має ніякого значення для мого погляду; це одна з тих нез’ясованих таємниць, що мають залишитися нерозв’язаними до того часу, поки не настане розв’язання усіх таємниць. Все що я знаю напевно, це те, що саме у той момент, саме в ту мить, коли закінчились ці паси, він змінився, захитався, й упав перед нами – мертвий!

 

Поделиться с друзьями:

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Plus

Comments are closed.